Історія благодійності та взаємопідтримки пари
Руслана Гурова та Марини Шевченко

За даними Офісу Генерального прокурора, станом на червень 2022 року внаслідок війни пошкоджено 2000 закладів освіти, з них 208 зруйновано повністю. І відтоді ці цифри щодня зростають. Україну очікує масштабний процес відбудови та відновлення – і на щастя є люди, які займаються цим вже зараз. Один з героїв сьогоднішньої статті, Руслан Гуров, заснував унікальний в Україні проєкт “Школа майбутнього”. В рамках якого будуть будуватись сучасні розвинені заклади освіти. А найголовніше – впроваджуватись в шкільну систему новітні концепції навчання та викладання, щоб відійти від радянських практик. Кохана жінка Руслана, Марина Шевченко, підтримує його у всьому та надихає. Водночас вона має власну справу: стилізує та організовує зйомки для брендів, робить світ гарнішим.
І хоча брати інтерв'ю у чоловіка для нас незвично, але ми дуже цінуємо вклад у майбутнє, а особливо – у розквіт суспільства через розвиток дітей. Тож не змогли пройти повз цю історію. Тим паче, що Руслан і Марина – надихаючий приклад пари, де обидва реалізують свої лідерські якості та організаційні здібності.
Приємного знайомства!
Марино, Руслан, розкажіть,
чим ви зараз займаєтесь?

Марина: Я – персональна стилістка, проводжу та стилізую зйомки для брендів. Моя місія – нести красу. Я обожнюю одягатися і як же круто, що це можна зробити своєю професією. Мені подобається стильно та гармонійно доповнювати образ людей за допомогою одягу, створювати нове, міркувати, як ефективно та вдало презентувати бренд, брати на себе відповідальність. Не боюся конфліктів – мені навіть цікаво їх розв’язувати.

Руслан: До війни я був підприємцем, мав івент-агенцію та компанію з будівництва. А на п’ятий день вторгнення організували з друзями гуманітарний фонд своїми силами – хтось дав офіс, у когось були товариші за кордоном, які допомагали з необхідним тощо. Спочатку ми допомагали всім, кому могли: приймали гуманітарку, перевозили її в лікарні, роздавали людям на вулицях. Дійшло до того, що отримували 100 тонн гуманітарки на місяць.

Рік тому ми створили ще один фонд “Вuduyua” з відбудови закладів освіти. І на його базі заснували проєкт “Школа майбутнього”. Вважаємо, що діти – наше майбутнє суспільство. Яких дітей ми виростимо – таким і буде український соціум. Ми не можемо й далі навчати їх в застарілих закладах, за застарілими програмами та методиками, геть не пристосованими для сьогодення. До того ж, щоб дитина вчилася і слухала вчителя або директора – вони мають бути авторитетом для неї. А в нинішніх державних школах вчителі 40-60 років не вміють навчати сучасних дітей та спілкуватись їхньою мовою, не розуміють їх та й загалом, що таке ТіkТоk, iPad, комп'ютеризація, діджиталізація тощо. Через усе це діти виростають з комплексами та не розуміють, як їм бути в цьому житті.

Бо ми вже по суті в Європі, а дітей навчають за практиками
радянського союзу – тож вони не навчені бути в європейському суспільстві.
У нас великий і поки що єдиний в Україні проєкт з відбудови закладів освіти. Це не той, де лише ремонтують дахи, паркани та встановлюють вікна замість пошкоджених. Наша мета – з нуля будувати заклади освіти з сучасними архітектурними та інженерними рішеннями.

Наш проєкт – це сучасна розвинута школа з добре продуманою інфраструктурою, повною комп'ютеризацією, креативними просторами, спортмайданчиками, бомбосховищами, а найголовніше – з новітнім підходом до навчання та викладання.
Для цього залучаємо спеціалістів з гімназій А+, Midgard School, плануємо виходити на Harvard School та їх методики викладання. Далі будемо робити перекваліфікацію вчителів, шукати нових директорів і так далі. Цим проєктом хочемо показати напрямок відбудови закладів освіти, які мають бути державні школи в Україні. Це наша велика мета.
Ви завжди відчували в собі лідерські якості?
Руслан: З дитинства. Я постійно кудись переїжджав, у 14 років пішов від батьків, у 16 поїхав вчитися до Одеси, в 19 років почав жити в Києві. Постійно хотів чогось досягти, створити класний проєкт, за яким мене будуть знати, пам’ятати. Але ніколи не думав, що буду займатися закладами освіти. Я не любив навчатися. Бо тоді, в 90-ті, школа була така собі. Коли бачив в американських фільмах інші заклади освіти, то замислювався – чому така різниця? Мабуть, це і стало поштовхом до створення саме такого проєкту.

Марина: В школі я була золотою медалісткою, мене часто призначали старостою. Тож до мене постійно зверталися однокласники, щоб узгодити дії чи спитати поради. Я злилася, але зараз розумію, що завжди це подобалося, бо відчувала себе директоркою. Моя мама – сильна лідерка, яку всі слухали, і її приклад був постійно перед очима. В дружніх стосунках теж проактивна. Коли з друзями збираємось в подорож, то ніхто не готується, бо всі знають, що в мене будуть повербанки, оберу маршрут, вирішу, де поїсти тощо.
З якими найскладнішими ситуаціями ви стикалися за ці півтора року? І, навпаки, що можете згадати найприємнішого?

Руслан: Найприємніше те, що ми почали робити цей проект. Бо це було сюрпризом для всіх, включаючи і мене. Я прийшов до партнера і сказав: “Хочу супершколу, надсучасну, класну, з комп'ютерами, щоб там були класи від Apple та Google, щоб приїхали зірки з Америки відкривати цей заклад, привезти деканів і так далі”. Партнер сказав “Супер, погнали”. Хоча це точно авантюра. З цього моменту почалося найскладніше – співпраця з владою. Ми хочемо змінювати систему на державному рівні, а не створювати ще одну приватну школу – тому виникає багато питань, на які складно отримати відповіді.
Також один з важких моментів – ми багато робимо своїми зусиллями та грошима, хоча втратили бізнес. Щоб справа рухалась, шукаємо спонсорів, підтримку українських лідерів та іноземних інвесторів. Йти на одному ентузіазмі, постійно отримуючи опір – важко, але ми це робимо. І з іншого боку це прикольно, бо бачиш, хто ти є і чого вартий. Від тебе залежить, збудуєш школу чи ні, даси можливість тисячі дітей навчатися в класному закладі чи ні.
Останній складний момент – фінансовий. Бо у нас масштаб 17 000 кв.м будівництва, школа на 1000 дітей – і це дуже дорого. За попереднім розрахунком вартість складала 15 млн доларів, але вже буде, мабуть, 18 млн доларів, бо все зростає: працегодини, ціни на матеріали, податки та інше. Маємо здати школу 1 вересня 2025 року і розуміємо, через інфляцію там будуть всі 20 млн доларів. Іноді запитую себе: “Куди ти взагалі встряв?”. Але вже вороття немає, тільки вперед.
Марина: Для мене найкращий момент – коли я зрозуміла, що нарешті в мене є якась робота, віддушина. Почалися зйомки і мені було так приємно отримати перший фідбек. Ми з напарницею зробили класний контент і я вперше за час війни відчула кайф від чогось. Улюблена робота дає перепочинок від всього негативного. Найгірше було в перші дні – коли нічого не розумієш і думаєш про найстрашніше. А ще – апатія, заціпеніння та відчуття своєї непридатності.
Що вас підтримує та допомагає в складні моменти продовжувати рухатись, жити, працювати?
Руслан: Мене рухає справа. Якщо сьогодні немає важливої справи, то все одно знаходжу спосіб зробити хоча б малесенький крок, хоча б лежати в напрямку мети. Не можу підвести ні людей, ні себе, ні Марину.

Марина: В такі моменти я просто згадую озвучку з ТіkТоk: “Помаленьку, якось буде”. Я склала план дій, що і як робити. Але я не змушую себе, мій мозок не так працює. Руслан придумав – і робить, а в мене – “Помаленьку, якось буде”. Я повільніше до всього йду, а коли виходить, розумію: “Отже, на правильному шляху”. Також підтримують фідбеки від роботи. І велика віддушина – мої подруги. Коли зустрічаємось, то враження, наче все в порядку.
Що для вас важливо в одязі, у зовнішньому вигляді? Який образ жінки ви зчитуєте, як образ впевненої лідерки?

Марина: Для мене одяг дуже важливий. Раніше я звертала увагу на те, стильно чи ні вдягнена жінка. А зараз дивлюся на це більше з психологічної точки зору. Для мене лідерство – це коли ти носиш одяг, який інші не розуміють, не вважають класним, але особисто ти настільки його любиш, подобаєшся собі в ньому і вмієш гарно його подавати. І через це показуєш свою силу.
Також лідерство для мене – це охайність, виглаженість. Підбори я не люблю і не одягаю, бо хочу витримувати у взутті весь день. Але якщо ти вдягаєш класичну сукню – хоча б маленькі підбори потрібні. І коли думаю про лідера, то уявляю жінок в Європейському парламенті чи власниць великих корпорацій. Вони витримують на підборах весь день, завжди доглянуті, охайні, немає перебору з брендами. От це мене вражає – коли жінка може в будь-якому одязі почуватися впевнено.
Марина: Головне – почати просто робити хоч щось і не намагатись бути ідеальною. Завдяки цьому ти розкриваєш свої якості, розумієш потреби інших людей і відчуваєш свою дотичність до чогось. Хай це буде навіть щось супермаленьке. Я бачу багато бізнесів, які просто шукали себе, почали з чогось одного, це їх мотивувало і вони йшли в іншу сферу. Від лиття свічок – до бренду одягу чи білизни. І в мене так, і в Руслана. Він почав допомагати друзям в фонді – і ось до чого це привело: власний фонд і геть інша справа. Тож головне – почати хоч щось.
Руслан: За тебе ніхто нічого не зробить. Якщо ти хочеш в цьому житті чогось досягти – рухайся вперед самостійно.
Ця історія – приклад красивого, гармонійного партнерства
Коли і жінка, і чоловік – лідери, мотивовані великими ідеями, обидва мають свої цілі та досягають їх. При цьому комфортно почуваються разом, не змагаються за першість та не потребують самоствердження за рахунок один одного. Навіть у складних обставинах вони потужно підтримують, співпереживають, доповнюють та підсилюють одне одного. Тому разом вони спроможні на вражаючі справи.
Ми у la Renée віримо – наша держава буде відбудована і розквітне набагато яскравіше, ніж до війни. Розуміємо, що фундамент цього розквіту закладаємо вже зараз. Наші діти заслуговують на якісне та сучасне навчання, яке проявить їхній потенціал на повну силу. "Школа майбутнього" Руслана направлена саме на це. Задача настільки масштабна, що впоратися з нею зможемо тільки разом.
Підтримайте фонд Руслана та побудову школи новітнього формату:
Детальніше про діяльність Руслана на сайті фонду
«BUDUYUA» - https://www.buduyua.com/
Помаленьку, по невеликому донату – і буде не “якось”, а велично та масштабно.
Долучайтеся до цієї крутої справи.
Comments